Ратибор. Учень сільського чаклуна. Частина 90
Сищик і доктор вийшли з будинку купця. Допитувати дівчину більше не мало сенсу. Все що вона могла, то розповіла старому детективові. Семен Полікарпович йшов увесь в задумі, докторові було цікаво дізнатися думку одного про цю справу.
– Семен Полікарпович голубчик-з, що ви думаєте про все це справі? Семен Іванович Вознесенський, цей студент, на вашу думку проллє світло на все це діло? – цікавився доктор.
– Думаю ми з вами йдемо в потрібному напрямку. Зізнаюся справа заплутана, не все так просто – говорив старий детектив, покурюючи цигарку – Я впевнений лише в одному, що я зможу розплутати цю справу, але покарати людей причетних до вбивства, якщо вони всі входять в таку організацію, навряд чи. Найімовірніше незабаром ми зіткнемося з бюрократичними проблемами. Я так думаю, а там тільки час покаже.
Доктор побачив вільний екіпаж, молодецьки свиснув, щоб зловити візника. Незабаром друзі поїхали по домівках. На сьогодні робочий день був закінчений.
Початок оповідань про відьмаків ;
Для тих, хто не встиг прочитати.
*****************
Ратибор і Драгомир знатно попарилися. Після баньки де так хлопчика привчив пити чай із збору трав, з бубликами, пряниками, пиріжками і шматочком пресованого цукру. Самовар був давно готовий, Радмила постаралася. Сама Матінка Відьма пішла знову до няні Ратибора, справа в тому, що занедужила* одна зі старших дочок Ефросиньи. Драгомир не став пропонувати допомогу знаючи, що Радмила одна з найкращих фахівців з трав і з легкістю вилікує застуду дитини.
Драгомир і Ратибор сиділи за великим дубовим столом і насолоджувалися чаяпитием. У Ратибора було раскрасневшееся личко після лазні і теплого чаю. Хлопчик посміхався, слухаючи розповіді старого волхва. Драгомир зазвичай ділився знаннями і давав настанови. Зараз же навпаки чомусь згадалося дитинство, потім юнацька пора і найголовніше він згадав свого вчителя, як потрапив учнем до улюбленого всіма вчителю для багатьох волхвів.
– Давно це було. Я тоді був старший за тебе. Я встиг пройти шлях Волхва весь, від початку і до кінця. Вчитель дав мені завдання. Це мене тоді і вберегло її від загибелі. Одну село замучив упир. Я і відправився на його знищення – Драгомир замовк, мабуть згадав щось дуже зворушливе і важке.
– А чому, де так це врятувала тебе від загибелі? – перепитав Ратибор.
– Слухай, не перебивай ма. Цар був один на Русі. Він і вивів всіх наших братів. Самих сильних з нас і старших зібрали разом і обманом винищили, за допомогою шантажу, на порятунок простих людей, довелося їм піти на вірну смерть.
Ми завжди для людей простих жили, допомагали, рятували – це нас і згубило тоді. Врятувалося нас дуже мало тоді, можна було по пальцях перерахувати всіх. Всі наші вчення під заборону потрапили – було видно, що сумні спогади давалися йому важко, хоча і було це майже двісті п’ятдесят років тому.
– А чому він такий злий був на нас, Волхвів? – запитав Ратибор.
– Наші Волхви завжди жили довго, віддалено від простих людей, у лісах. Вони дотримувалися певні правила – їли мало, тільки корисну їжу. В тиші, далеко від людської суєти, в гармонії з собою і природою, спілкуючись з справжніми Богами і допомагаючи всім, хто просив про допомогу, ось вони і жили довго.
Наша доля була вирішена, ми були живі носії славної і справжньої історії Русі. Ми жили при багатьох правителів, ми знали абсолютно всі. А при цьому царя під заборону потрапили спочатку літопису, справжній календар Русичів, а потім і ми самі і все що пов’язано з нами. Дійшло навіть до маразму, під заборону потрапив навіть наш споконвічний хліб з амаранту – від усіх цих спогадах про загиблих братів у нього по щоках і славної бороді прокотилися дві великі сльози.
– Це все дуже сумно – сказав Ратибор.
– Наша писемність потрапила під заборону і була знищена. Раніше вона складалася з 151 одного знака. Слава Велесу, я вмію читати і тебе навчив, всі мої учні вміють. Наша справа не загине, залишиться у віках, ти продовжиш моя справа. Я це знаю точно – промовив сумно Драгомир.
Ратибор мовчав, слухав Драгоміра, йому було сумно від усього почутого, серце дитини скорбело про колишні втрати братів.
– Все змінилося при новому правителю, навіть Новий Рік. От раніше ми святкували його 22 березня, а зустрічали його 1 березня, коли наставала весна. Тепер же 1 січня.
Під заборону царя потрапило все споконвічне російське, він скасував природні заходи: сажень, палець, лікоть, вершок, зробивши їх, як на заході фіксованими. Це призвело до знищення давньоруської архітектури і мистецтва, до зникнення краси побуту.
– Це все жахливо, де да – прошепотів Ратибор – А чому амарант потрапив під заборону, адже ми лише з нього їмо хліб. Хліб то в чому винен?
– У ньому є чарівна сила і користь. Завдяки йому, ми продовжуємо свій вік. Амарант був завжди для нас основною їжею, як для будь-якого російського людини, наша плоть звикла до цієї їжі, вона найбільше підходить нам – відповів Драгомир.
Він дух Русі минулих часів,
не церемонячись, як поліно,
во славу майбутніх прапорів,
переламав через коліно.
Його потішні полки,
лякаючи барабанним боєм,
за помахом руки царственої
постали регулярним військом.
По-богатырски, зопалу
(на горі бідному холопу),
він від душі рубав з плеча.
І прорубав вікно в Європу!
Балтійських хвиль сталева брижі
Петру дарувала натхнення,
і нехай навколо суцільна хлябь,
бути містом – його веління.
Спорудив улюблений Парадиз
своїм нащадкам в назиданье:
раптовій примсі каприз
справах жорстоким – виправдовуючись.
І мідним вершником вітрам
назустріч скаче невпинно,
пророкуючи ревно століть
прийдешнім славу невпинно.
Квітень 2017 р.
© Copyright: Марія Вл Богомолова, 2017
Свідоцтво про публікацію №117032804837 .
****************
Федір і його брат весело провели час у колі сім’ї. Дід розцвів прямо на очах, бабуся весь час метушилася навколо столу, не даючи нікому можливості допомогти. Діти Євдокима і Марфи були не частими гостями в їх будинку, хоча здавалося б жили не так вже далеко. У всіх були свої турботи й клопоти, тільки по великим святам родина збиралася за столом.
Правда не завжди на них міг бути присутнім Федір Євдокимович, справи купця іноді не дозволяють йому належною мірою приділяти сім’ї час. За це він перший час дуже переживав, потім вже звикся з часом.
Савелій Іванович взяв у руки гармонь і заграла музика. У діда був гарний голос, слова лилися з глибини душі. Федір потягнув пісню, а потім всі інші.
За Уралом, за річкою козаки гуляють. Гей, гуляють козаки гуляють.
Козаки не простаки – вільні хлопці. Гей, гуляють вільні хлопці.
Вони вночі мало сплять, у полі роз’їжджають. Гей, гуляють, в полі роз’їжджають.
На них шапки-стусани, всі живуть заможно. Гей, гуляють, всі живуть заможно.
Ріж, товариш, брат рідний, шашка лиходійка. Гей, гуляють. шашка лиходійка.
Пропадемо ми ні за що, життя наша копійка. І гуляють. життя наша копійка.
Старовинна Козацька військова пісня.
******************
Ранок був прохолодний, але безвітряним і найголовніше без дощу. Аркадій Йосипович прийшов у кабінет до Семена Polikarpoviču. Старий детектив сидів у задумі, в ці моменти він зазвичай курив трубку. Вся кімната була в диму, тут вже не було чим дихати, благо вікно в кабінеті було, ніж доктор негайно скористався.
– Аркадій Йосипович, голубчику, ви зайшли прям не помітно-з і порушили симфонію моїх думок – сказав старий детектив.
– Ви накурили тут, аж чистого повітря не залишилося! – сказав доктор.
– Дорогий доктор, куріння трубки для мене – це ціла наука, це як, наприклад витяг чарівної музики, записаної рукою великого Моцарта на нотному стані, розкресленій тонкими нитками ароматного тютюнового диму – старий детектив дивився за реакцією свого друга, той не стримував своєї посмішки – Треба тільки навчитися чути цю музику – філософствував Семен Полікарпович.
– Та ви прям справжній філософ, шкода, що в мундирі сищика пропадає такий талант – сказав доктор.
Обидва друга засміялися. Жарт вдався. Семен Полікарпович був готовий до роботи. Час минав, потрібен був результат. Старий детектив залишив трубку на столі “подихати”.
– Ходімо, мій любий друже, нас чекає продовження розслідування! По дорозі я вам розповім чудову історію про трьох бовдурів татів, які здалися нашому городовому Крышкину. Це ті самі упирі з ярмарку. Вони вже почали давати свідчення і потягнули за собою свого батька. Так що розслідування вже практично завершено. Там працює мій кращий учень Дмитро Федорович, дуже талановитий хлопчик з великим майбутньому – було видно, що настрій у старого сищика просто чудове.
– Як скажете, мій друг! Я з вами. Можете розташовувати моїм часом і силами! – сказав доктор.
Занедужила* – захворіла.
ЯКЩО ХОЧЕТЕ ВІДДЯЧИТИ АВТОРА ІСТОРІЇ, ТО НАТИСКАЙТЕ НА РЕКЛАМУ. ПЕРЕГЛЯД РЕКЛАМИ – ДОПОМОГА У РОЗВИТКУ КАНАЛУ І ПІДТРИМКА АВТОРА.
Для тих, хто хоче допомогти моєму каналу номер карти Ощад 4817760192407017
Номер карти ВТБ 4893470346988378
